Залучення приватних інвесторів у бізнес давно перестало бути інструментом, доступним виключно великим корпораціям чи професійним інвестиційним фондам. Сьогодні підприємці дедалі частіше об’єднують капітал (інвестиції) десятків фізичних осіб для реалізації комерційних проєктів у найрізноманітніших сферах: від вендингового бізнесу та встановлення кавомашин до девелопменту, аграрного виробництва, альтернативної енергетики, логістики чи придбання обладнання для виробництва.
Така модель дозволяє акумулювати значний фінансовий ресурс без залучення банківського кредитування, а інвесторам – отримувати дохід від участі в реальному бізнесі.
Попри очевидні економічні переваги, саме на цьому етапі виникає найбільша кількість юридичних помилок. На практиці підприємці нерідко використовують конструкції, які зовні виглядають як звичайне залучення інвестицій, але фактично можуть підпадати під правове регулювання ринків капіталу, діяльності з надання фінансових послуг або навіть створювати ризики кримінально-правової кваліфікації у разі неналежного оформлення правовідносин чи введення інвесторів в оману.
У цій статті комплексно проаналізуємо чинне законодавство України, розглянемо найбільш поширені моделі корпоративного структурування бізнесу із залученням приватних інвесторів саме у ТОВ, проаналізуємо їхні переваги та недоліки, звернемо увагу на податкові й корпоративні ризики, окреслимо випадки, коли може виникнути необхідність отримання спеціальних дозволів або ліцензій, а також дослідимо кримінально-правові аспекти, пов’язані із залученням інвестицій у приватний бізнес.
При цьому варто одразу окреслити межі цієї статті. Українське законодавство передбачає й інший, спеціально призначений для колективного інвестування режим — інститути спільного інвестування (ІСІ) за Законом України «Про інститути спільного інвестування», що функціонують через ліцензовану компанію з управління активами (КУА), зберігача активів та реєстрацію фонду в Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Це самостійний, юридично найбільш “чистий” з точки зору спеціального регулювання шлях, однак пов’язаний із суттєвими регуляторними витратами (ліцензування КУА, обов’язковий зберігач, звітність перед регулятором), які здебільшого виправдані для великих або професійно керованих фондів, а не для одного окремого комерційного проєкту на кшталт вендингового бізнесу чи мережі кавомашин.
Ця стаття зосереджена саме на корпоративному структуруванні через товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – моделях, які на практиці найчастіше обирають підприємці малого й середнього бізнесу для проєктів із десятками (а не сотнями чи тисячами) приватних інвесторів. Якщо ваш проєкт за масштабом наближається радше до професійного інвестиційного фонду, режим ІСІ через КУА заслуговує на окрему юридичну оцінку.
Розділ 1. Чи можна законно залучати кошти від приватних інвесторів для фінансування бізнесу в Україні?
Коротка відповідь – так, але за певних умов
Одним із найпоширеніших запитань, які сьогодні ставлять підприємці, є можливість залучення коштів від фізичних осіб для розвитку власного бізнесу. Найчастіше така потреба виникає тоді, коли банківське кредитування є надто дорогим, венчурні фонди не зацікавлені у проєкті, а бізнес уже має працюючу модель та потребує лише додаткового фінансування для масштабування.
Типовими прикладами є фінансування придбання вендингового обладнання, відкриття нових торговельних точок, будівництво об’єктів нерухомості, закупівля виробничого обладнання, придбання транспортних засобів, розвиток франчайзингових мереж, аграрних проєктів або інших видів підприємницької діяльності, де залучений капітал використовується для створення активів, що генерують прибуток.
Однак саме на цьому етапі виникає принципове юридичне питання: чи дозволяє українське законодавство залучати кошти від десятків або навіть сотень приватних інвесторів без отримання спеціальних дозволів або ліцензій?
Однозначної відповіді у вигляді одного нормативно-правового акта не існує. Правове регулювання таких відносин формується одночасно нормами цивільного, корпоративного, податкового, фінансового та кримінального законодавства, які необхідно застосовувати у взаємозв’язку.
Саме тому оцінювати законність тієї чи іншої моделі необхідно не лише за її зовнішньою назвою (“інвестиції”, “партнерська програма”, “спільний бізнес”), а насамперед за її фактичним економічним змістом.
Конституційний принцип свободи підприємницької діяльності
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Цей конституційний принцип означає, що громадяни та юридичні особи можуть самостійно визначати способи фінансування своєї господарської діяльності, якщо такі способи прямо не суперечать вимогам законодавства.
Водночас свобода підприємництва не є абсолютною. Законодавець має право встановлювати спеціальні правила для окремих видів діяльності, насамперед тоді, коли вони пов’язані із залученням коштів широкого кола осіб, професійним управлінням чужими активами або наданням фінансових послуг.
При цьому відповідно до статей 6 та 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними у виборі контрагента, визначенні умов договору та можуть укладати договори, які прямо не передбачені законодавством, якщо їх зміст не суперечить закону, моральним засадам суспільства та публічному порядку.
Завдяки цим принципам українська практика знає значну кількість моделей фінансування інвестиційного бізнесу:
- внески до статутного капіталу ТОВ;
- корпоративні договори;
- договори купівлі корпоративних прав;
- договори позики;
- договори про спільну діяльність;
- конвертовані позики;
- інвестиційні договори;
- змішані цивільно-правові конструкції.
Також необхідно мати на увазі, що діяльність, яка позиціонується як “залучення інвесторів”, може бути кваліфікована відповідними контролюючими органами як:
- звичайна корпоративна участь у ТОВ;
- фінансова послуга, – з необхідністю отримання ліцензії;
- спільна інвестиційна діяльність;
- діяльність на ринках капіталу;
- або, за певних обставин, навіть шахрайство.
Тому перед створенням будь-якої інвестиційної моделі необхідно визначити, які норми законодавства регулюватимуть відповідні правовідносини, чи не потребує діяльність спеціального дозволу або ліцензії та які корпоративні механізми дозволять одночасно залучити капітал і зберегти контроль над бізнесом.
Розділ 2. Яке саме законодавство регулює залучення приватних інвестицій у бізнес в Україні?
Однією з найпоширеніших помилок є переконання, що для організації інвестиційного проєкту, наприклад за участю ТОВ, достатньо ознайомитися лише із Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Насправді така думка є хибною.
Будь-який проєкт, пов’язаний із залученням коштів від приватних інвесторів, знаходиться на перетині кількох галузей права: корпоративного, цивільного, фінансового, податкового та, за певних умов, кримінального законодавства.
Перший рівень правового регулювання – корпоративне законодавство
Якщо інвестори набувають частки у статутному капіталі товариства та стають його учасниками базовим нормативним актом є Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Саме він визначає порядок створення товариства, права й обов’язки учасників, компетенцію органів управління, правила формування статутного капіталу, порядок внесення додаткових вкладів, виплати дивідендів та виходу учасників із товариства.
Водночас цей Закон не є універсальним регулятором усіх інвестиційних правовідносин. Уже в статті 1 прямо передбачено, що особливості правового статусу товариств у сфері інвестиційної діяльності та інших спеціальних сферах можуть визначатися окремими законами.
У зв’язку з цим варто мати на увазі, що створення ТОВ є лише першим кроком. Воно не виключає необхідності застосування інших нормативних актів, якщо характер діяльності виходить за межі звичайного корпоративного управління.
Другий рівень – цивільне законодавство
Практично будь-який інвестиційний проєкт ґрунтується на договірних відносинах.
Навіть якщо інвестор набуває корпоративні права, між сторонами часто укладаються додаткові документи: корпоративний договір, інвестиційний договір, договір позики, договір про спільну діяльність, договір купівлі-продажу корпоративних прав або інші змішані конструкції.
У таких випадках застосовуються загальні принципи Цивільного кодексу України (раніше – також положення Господарського кодексу України, який втратив чинність у серпні 2025 року), зокрема принцип свободи договору. Він дозволяє сторонам самостійно визначати зміст своїх прав та обов’язків, якщо це не суперечить імперативним нормам закону.
Така свобода договору робить можливим створення сучасних моделей корпоративного фінансування, але одночасно покладає на сторони відповідальність за правильне юридичне оформлення домовленостей.
Третій рівень – спеціальне фінансове законодавство
Якщо діяльність фактично виходить за межі звичайних корпоративних відносин і передбачає професійне залучення коштів від широкого кола осіб, управління чужими активами або використання інших фінансових інструментів, можуть застосовуватися спеціальні нормативно-правові акти, зокрема:
- Закон України «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки»;
- Закон України «Про фінансові послуги та фінансові компанії»;
- Закон України «Про інститути спільного інвестування» (якщо модель відповідає ознакам такого інвестування).
Цей блок законодавства найчастіше викликає труднощі на практиці, оскільки межа між корпоративним фінансуванням і діяльністю, що потребує спеціального регулювання, не завжди є очевидною.
З цієї причини будь-яка модель залучення коштів має оцінюватися не лише за її юридичною формою, а й за її економічним змістом.
Четвертий рівень – податкове законодавство
Навіть юридично правильно побудована корпоративна структура може виявитися економічно неефективною через податкові наслідки.
Для моделей із залученням інвесторів необхідно оцінити, зокрема:
- порядок формування статутного капіталу;
- оподаткування дивідендів;
- податкові наслідки виплати доходів фізичним особам;
- можливість реінвестування прибутку;
- наслідки використання холдингових структур;
- податкові ризики операцій між пов’язаними особами.
Зважачюи на вищевказане, корпоративне структурування неможливо розглядати окремо від податкового планування та застосування положені Податкового кодексу України.
П’ятий рівень – законодавство про фінансовий моніторинг
Якщо бізнес систематично залучає значні кошти від великої кількості осіб, практично неминучими стають питання фінансового моніторингу відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».
У даному разі банки аналізують походження коштів, структуру власності юридичних осіб, кінцевих бенефіціарних власників, економічний зміст операцій та відповідність діяльності заявленій бізнес-моделі.
Тому навіть законна корпоративна структура повинна бути прозорою, документально підтвердженою та зрозумілою для суб’єктів первинного фінансового моніторингу.
Шостий рівень – кримінально-правові ризики
У даному разі можуть виникати кримінально-правові ризики, якщо:
- інвесторам надається неправдива інформація щодо проєкту;
- кошти використовуються не за заявленою метою;
- виплата доходу здійснюється переважно за рахунок внесків нових учасників, а не реальної господарської діяльності;
- службові особи товариства зловживають наданими їм повноваженнями;
- вчиняються інші дії, що містять ознаки складу злочину.
Розділ 3. Де проходить межа між законним інвестиційним проєктом і незаконною схемою?
Питання законності залучення приватних інвестицій не можна зводити лише до вибору організаційно-правової форми бізнесу. На практиці навіть однакові за зовнішніми ознаками корпоративні структури можуть отримати абсолютно різну юридичну оцінку залежно від того, як фактично організована діяльність компанії.
Саме тому правоохоронні органи, суди, банки та регулятори оцінюють не лише установчі документи чи назву договорів, а насамперед реальний економічний зміст відносин між засновниками, інвесторами та компанією.
У більшості випадків ризики виникають не через саме залучення коштів, а через спосіб їх отримання, використання та подальшого розподілу.
Ознаки законної моделі
Практика корпоративного права дозволяє сформулювати низку критеріїв, які зазвичай свідчать про добросовісний характер інвестиційного проєкту.
До таких ознак належать:
- інвестори набувають реальних корпоративних прав або інших чітко визначених майнових прав;
- кошти використовуються виключно для реалізації конкретного бізнес-проєкту;
- компанія здійснює реальну господарську діяльність, яка підтверджується договорами, бухгалтерськими документами та податковою звітністю;
- джерелом доходу є прибуток від господарської діяльності, а не надходження коштів від нових учасників;
- інвестори мають доступ до інформації про діяльність товариства в обсязі, передбаченому законом та установчими документами;
- розподіл прибутку здійснюється відповідно до корпоративних процедур;
- структура власності та кінцеві бенефіціарні власники є прозорими.
Сама по собі наявність цих ознак не гарантує законність конкретної моделі, однак їх сукупність, як правило, свідчить про корпоративний характер відносин.
Ознаки, які можуть свідчити про підвищений юридичний ризик
Водночас існує низка факторів, які потребують особливої уваги.
До них можна віднести:
- гарантування фіксованої прибутковості незалежно від результатів господарської діяльності;
- використання коштів інвесторів не за заявленою метою;
- відсутність документального підтвердження реального бізнесу;
- непрозорий механізм руху коштів;
- виплату доходу переважно за рахунок внесків нових учасників;
- приховування фактичних бенефіціарів або структури власності;
- відсутність корпоративних документів або їх формальний характер;
- введення інвесторів в оману щодо фінансового стану компанії чи реальних ризиків проєкту.
Наявність однієї з цих ознак ще не означає, що діяльність є незаконною. Водночас їх поєднання може свідчити про істотні юридичні ризики, які потребують ретельної оцінки.
Подібні кримінальні провадження — не поодинокі випадки: моделі «інвестуй в обладнання, отримуй пасивний дохід» перебувають під підвищеною увагою правоохоронних органів саме через непрозоре оформлення відносин з інвесторами та відсутність реальної звітності перед ними.
Розділ 4. МОДЕЛЬ №1: Усі інвестори є учасниками одного ТОВ
У даному розділі детально розглянемо бізнес-модель залучення приватних інвесторів шляхом заснування та використання одного ТОВ.
Це найпростіша та найбільш зрозуміла модель корпоративного структурування. Її суть полягає в тому, що засновник бізнесу та всі інвестори є безпосередніми учасниками одного товариства з обмеженою відповідальністю.
Саме товариство здійснює господарську діяльність, набуває майно, укладає договори, отримує прибуток і, за наявності відповідного рішення загальних зборів, виплачує дивіденди учасникам.
Схематично така модель виглядає так:
На перший погляд ця модель видається майже ідеальною. Вона проста в адмініструванні, зрозуміла банкам, не потребує створення проміжних юридичних осіб і відповідає класичній конструкції корпоративного фінансування.
ОСНОВНА ІДЕЯ ТАКОЇ МОДЕЛІ – її юридична прозорість.
У такій моделі кожен інвестор має чітко визначений статус учасника ТОВ, його права підтверджуються статутом та іншими корпоративними документами, відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Прибуток розподіляється не довільно, а у формі дивідендів відповідно до вимог законодавства та рішень загальних зборів.
Однак на практиці така модель містить найбільшу кількість корпоративних ризиків, якщо залучаються десятки або сотні інвесторів.
Зокрема зі збільшенням кількості учасників зростає складність корпоративного управління. Проведення загальних зборів учасників ТОВ, належне повідомлення учасників, оформлення рішень, погодження значних правочинів, внесення змін до статуту чи збільшення статутного капіталу потребують значно більше організаційних ресурсів.
Крім того, навіть міноритарні учасники мають права, гарантовані законом, зокрема право на інформацію про діяльність товариства, участь у загальних зборах, оскарження окремих рішень органів управління та судовий захист своїх корпоративних прав.
Як наслідок, ОСНОВНІ РИЗИКИ Є ТАКИМИ:
1. Корпоративні конфлікти. Чим більше учасників має товариство, тим вищою є ймовірність спорів щодо управління, розподілу прибутку, додаткового фінансування чи виходу з бізнесу.
2. Ускладнення корпоративних процедур. Зростає обсяг документів, кількість повідомлень учасникам, необхідність організації загальних зборів та фіксації прийнятих рішень.
3. Репутаційні та банківські питання. Велика кількість фізичних осіб серед учасників може призводити до додаткових запитань банків у межах процедур фінансового моніторингу. Це не є порушенням закону саме по собі, але може вимагати надання додаткових пояснень щодо структури фінансування та економічної мети операцій.
4. Вихід або відчуження частки. Якщо статут і корпоративний договір не передбачають чітких механізмів врегулювання таких ситуацій, зміна складу учасників може створювати корпоративні конфлікти або ускладнювати залучення нових інвесторів.
Для можливості збереження бенефіціарним власником контролю над бізнесом рекомендується використовувати комплекс необхідних правових інструментів:
- індивідуально підготовлений статут із детально врегульованими процедурами управління;
- корпоративний договір між учасниками;
- спеціальний порядок реалізації окремих корпоративних прав;
- механізми переважного права на придбання часток;
- обмеження щодо відчуження часток у випадках, дозволених законом;
- чіткий порядок прийняття рішень щодо ключових питань діяльності товариства.
Водночас частина наведених питань імперативно врегульована законом, а окремі домовленості (викладені у статуті або корпоративному договорі) можуть бути визнані недійсними, якщо вони суперечать законодавству або порушують права учасників.
Тому розроблення статуту та корпоративного договору повинно здійснюватися індивідуально, з урахуванням конкретної структури інвестування.
Коли ця модель є оптимальною?
На мою думку, ця модель найкраще підходить у випадках, коли:
- кількість інвесторів є відносно невеликою;
- між ними існує високий рівень довіри;
- інвестори готові брати участь у корпоративному управлінні;
- засновник не планує регулярно залучати нових учасників;
- бізнес має відносно просту структуру управління.
Отже, модель із одним ТОВ є найбільш простою з точки зору створення та первинної організації бізнесу. Водночас зі збільшенням кількості інвесторів вона поступово втрачає свою ефективність через ускладнення корпоративного управління та підвищення ризику конфліктів.
Тому для проєктів, які передбачають систематичне залучення великої кількості приватних інвесторів, доцільно оцінити альтернативні структури. У наступному розділі ми розглянемо холдингову модель, яка в окремих випадках дозволяє централізувати управління корпоративними правами та спростити взаємодію між засновником і інвесторами.
Розділ 5. МОДЕЛЬ №2: Холдингова структура: окрема компанія для володіння операційним бізнесом
Коли кількість інвесторів починає зростати, багато підприємців замислюються над створенням більш гнучкої корпоративної структури. Одним із найпоширеніших рішень є використання 2-х юридичних осіб, де одна компанія володіє корпоративними правами іншої.
Умовно така модель виглядає так:
У такій структурі саме операційна компанія здійснює господарську діяльність: укладає договори, наймає працівників, володіє активами, отримує дохід та формує прибуток.
Інвестори, своєю чергою, є учасниками холдингової компанії, яка володіє корпоративними правами операційного товариства.
ОСНОВНА ІДЕЯ ТАКОЇ МОДЕЛІ – розмежувати рівень володіння активами та рівень здійснення господарської діяльності.
На практиці це може мати низку переваг. Наприклад, якщо виникає потреба залучити нового інвестора, змінити склад учасників або здійснити корпоративну реструктуризацію, інколи достатньо змінити склад учасників холдингової компанії, не втручаючись у структуру власності операційного товариства. Також, якщо власник планує запуск кількох бізнес-напрямів, холдингова компанія потенційно може володіти частками у декількох операційних товариствах, що дозволяє централізувати корпоративне управління та професійно будувати структуру групи компаній.
Це особливо актуально для бізнесів, які мають значну кількість договорів, ліцензій, дозволів або активів, адже зміна учасників операційної компанії в окремих випадках може спричиняти додаткові юридичні та організаційні процедури.
Водночас, ОСНОВНІ РИЗИКИ ТАКОЇ МОДЕЛІ Є ТАКИМИ:
1. Додаткові витрати. Створення ще однієї юридичної особи означає: окремий бухгалтерський облік; окрему корпоративну документацію; окремі банківські рахунки; додаткові адміністративні витрати. Для малого бізнесу ці витрати можуть бути економічно необґрунтованими.
більше учасників має товариство, тим вищою є ймовірність спорів щодо управління, розподілу прибутку, додаткового фінансування чи виходу з бізнесу.
2. Ускладнення структури власності. Чим більше юридичних осіб входить до структури, тим важливішим стає належне оформлення корпоративних документів. Будь-які помилки у статутах, рішеннях учасників або договорах можуть створити додаткові корпоративні ризики.
3. Податкові аспекти. Холдингова структура не є інструментом автоматичної податкової оптимізації. Податкові наслідки залежать від конкретної моделі фінансування, руху коштів, виплати дивідендів, операцій між пов’язаними особами та інших обставин. Саме тому податковий аналіз необхідно проводити окремо ще на етапі структурування.
4. Фінансовий моніторинг. Багаторівнева структура власності може привертати додаткову увагу банків у межах процедур фінансового моніторингу. Це не означає, що така модель є ризиковою або незаконною. Однак компанія повинна бути готовою пояснити економічну мету створення холдингу, структуру власності, джерела фінансування та характер взаємовідносин між компаніями групи.
Коли така модель є доцільною?
Холдингова структура найкраще працює у випадках, коли:
- планується довгострокове залучення інвесторів;
- бізнес складається з кількох напрямів діяльності;
- очікується регулярне входження нових учасників;
- необхідно централізувати корпоративне управління;
- засновник планує створення групи компаній.
Отже, холдингова модель є ефективним інструментом для структурування групи компаній та організації корпоративного управління, однак вона не є самостійною відповіддю на питання про законність залучення приватних інвесторів. Її переваги проявляються насамперед у великих або таких, що масштабуються, бізнесах, де потрібно розмежувати рівень володіння корпоративними правами та рівень операційної діяльності.
Разом із тим ця модель вимагає більш складного юридичного супроводу, належного податкового планування та чіткого документального оформлення.
Розділ 6. МОДЕЛЬ №3: Інвестори об’єднані в окремому ТОВ, яке є учасником операційної компанії
Для проєктів, що передбачають залучення значної кількості приватних інвесторів, на практиці нерідко використовується модель корпоративної консолідації.
Її суть полягає в тому, що фізичні особи не входять безпосередньо до складу учасників операційної компанії. Натомість вони стають учасниками окремого товариства, яке надалі набуває частку в операційному бізнесі.
Схематично така модель виглядає так:
У такій структурі операційну діяльність здійснює лише операційне товариство.
ТОВ «Інвестор» фактично виконує функцію консолідації корпоративних прав інвесторів та реалізації їхніх прав як одного учасника операційної компанії.
ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ ТАКОЇ СТРУКТУРИ – не допустити надмірного ускладнення корпоративного управління операційною компанією.
У даному разі мається на увазі, якщо, наприклад, відповідний інвестиційний бізнес-проект залучає 100 або 300 інвесторів безпосередньо до складу учасників ТОВ, кожне корпоративне рішення потенційно ускладнюється. Натомість у запропонованій моделі операційна компанія взаємодіє лише з двома учасниками:
- засновником КБВ;
- ТОВ, яке представляє інтереси всіх інвесторів.
Фактично всі внутрішні питання між інвесторами вирішуються всередині ТОВ «Інвестор», не впливаючи безпосередньо на діяльність операційної компанії. Наприклад, якщо один із інвесторів продає свою частку в ТОВ «Інвестор», це саме по собі не означає зміну складу учасників операційної компанії. Також у межах ТОВ «Інвестор» можна визначити необхідні внутрішні питання щодо усіх приватних інвесторів: внесення додаткових коштів; прийняття внутрішніх рішень; виходу учасників-інвесторів; прийняття нових учасників-інвесторів; продажу часток; спадкування корпоративних прав; відповідальності за порушення корпоративних домовленостей та ін.
Таким чином, ця дворівнева система управління дозволяє розмежувати:
- управління інвестиційною спільнотою;
- управління операційним бізнесом.
Які ОСНОВНІ РИЗИКИ ТАКОЇ МОДЕЛІ необхідно врахувати?
1. Корпоративний конфлікт усередині ТОВ “ІНВЕСТОР”. Якщо статут і корпоративний договір не визначають зрозумілих правил, конфлікт між інвесторами може паралізувати роботу самого ТОВ «Інвестор», а через нього – вплинути й на діяльність операційної компанії.
2. Конфлікт між засновником (КБВ) і ТОВ “ІНВЕСТОР”. Операційна компанія має двох учасників із потенційно різними інтересами. Тому ще на етапі структурування потрібно врегулювати: порядок ухвалення стратегічних рішень; механізми фінансування; порядок розподілу прибутку; вирішення ситуацій корпоративного тупика (deadlock); вихід учасників із бізнесу; механізми викупу часток (buy-out); умови реалізації drag-along і tag-along, якщо сторони вирішать їх застосувати в корпоративному договорі та це відповідатиме чинному законодавству.
3. Податкові та бухгалтерські аспекти. Дворівнева структура означає наявність 2-х окремих юридичних осіб із власними обов’язками щодо бухгалтерського обліку, податкової звітності та корпоративного адміністрування. Тому ще на стадії планування необхідно оцінити, чи виправдані такі адміністративні витрати для конкретного проєкту.
Коли така модель є найбільш доцільною?
На мою думку, ця структура може бути ефективною, якщо:
- проєкт розрахований на десятки або сотні інвесторів;
- планується поступове залучення нових учасників;
- необхідно зберегти керованість операційної компанії;
- засновник прагне відокремити операційне управління від внутрішніх відносин між інвесторами;
- сторони готові інвестувати час і ресурси в якісне корпоративне структурування.
Модель із так званим ТОВ «Інвестор» не створює нової організаційно-правової форми, але дозволяє суттєво спростити корпоративне управління в проєктах із великою кількістю інвесторів. Її головна перевага полягає у відокремленні внутрішніх відносин між інвесторами від щоденної діяльності операційної компанії.
Водночас ця модель потребує найретельнішої підготовки статутів, корпоративних договорів, механізмів вирішення корпоративних конфліктів та податкового аналізу. Без такого комплексного підходу її переваги можуть бути нівельовані складністю управління або корпоративними спорами.
Чому не існує універсальної корпоративної структури/моделі?
У практиці юридичного супроводу бізнесу досить часто зустрічається бажання з боку клієнтів (засновників інвестиційних проектів) знайти «ідеальну» модель, яка однаково добре працюватиме для будь-якого проєкту. Але насправді такої моделі не існує.
Одна й та сама корпоративна конструкція може бути ефективною для виробничого підприємства, але виявитися невдалою для IT-компанії чи девелоперського проєкту. Аналогічно структура, яка добре працює при п’яти учасниках, може створювати значні труднощі після залучення п’ятдесяти інвесторів.
Саме тому професійне структурування починається не з вибору шаблонної схеми, а з індивідуального аналізу відповідної бізнес-моделі, фінансових потоків, очікуваної кількості інвесторів, механізмів управління та довгострокових цілей засновників. І лише після цього можна обирати правильну модель для організації інвестиційного проєкту. Помилка на цьому етапі може призвести до корпоративних конфліктів, ускладнення управління, додаткових витрат або необхідності повної реструктуризації бізнесу вже після початку його роботи.
Розділ 7. Покроковий алгоритм законного залучення приватних інвесторів
Після аналізу законодавства та найбільш поширених корпоративних моделей можна сформулювати загальний алгоритм підготовки інвестиційного проєкту (шляхом використання ТОВ / холдингової структури за участю ТОВ).
Крок 1. Визначити, що саме фінансуватимуть інвестори
Перш ніж залучати кошти, необхідно відповісти на базове питання:
На що саме будуть спрямовані інвестиції?
На практиці це можуть бути:
- відкриття нових торговельних точок;
- придбання обладнання;
- будівництво;
- розвиток виробництва;
- запуск нового продукту;
- масштабування вже працюючого бізнесу.
Саме від цього залежатимуть структура фінансування, розрахунок економічної моделі та подальше юридичне оформлення.
Крок 2. Обрати правову модель залучення коштів
Після визначення бізнес-моделі необхідно встановити, які саме правовідносини виникатимуть між підприємцем та інвесторами.
Залежно від обставин це можуть бути:
- участь у статутному капіталі;
- додаткові вклади;
- відчуження корпоративних прав;
- договір позики;
- інші цивільно-правові конструкції, що не суперечать законодавству.
Варто мати на увазі, що на цьому етапі найчастіше допускаються помилки, коли економічний зміст проєкту не відповідає обраній юридичній формі.
Крок 3. Перевірити, чи не застосовується спеціальне законодавство
До початку залучення інвесторів доцільно проаналізувати, чи не підпадає майбутня модель під дію спеціального регулювання.
Зокрема, слід оцінити:
- спосіб залучення коштів;
- коло потенційних інвесторів;
- характер їхніх прав;
- порядок отримання доходу;
- можливість повернення вкладених коштів;
- наявність або відсутність гарантій прибутковості.
Такий аналіз дозволяє своєчасно виявити можливі регуляторні ризики.
Крок 4. Побудувати корпоративну структуру
Лише після правового аналізу доцільно визначати, яка модель буде найбільш ефективною:
- одне ТОВ;
- холдингова структура;
- окреме ТОВ інвесторів;
- інша корпоративна конструкція, що відповідає цілям бізнесу.
На цьому етапі важливо враховувати не лише сьогоднішні потреби, а й можливе масштабування проєкту.
Крок 5. Підготувати корпоративні документи
Саме документи визначають правила взаємодії між учасниками.
До базового пакета, залежно від обраної моделі, можуть входити:
- статут;
- корпоративний договір;
- рішення загальних зборів;
- внутрішні положення про корпоративне управління;
- договори між учасниками;
- документи щодо внесення вкладів.
Шаблонні документи без урахування особливостей конкретного проєкту рідко забезпечують належний рівень захисту.
Крок 6. Передбачити механізми вирішення корпоративних конфліктів
На практиці саме цей етап найчастіше ігнорують.
Ще до початку роботи проєкту бажано визначити:
- порядок виходу інвестора;
- механізм продажу частки;
- порядок залучення нових учасників;
- алгоритм додаткового фінансування;
- порядок розподілу прибутку;
- механізми врегулювання корпоративного тупика (deadlock), якщо вони потрібні для конкретної структури.
Наявність зрозумілих правил значно зменшує ризик майбутніх корпоративних спорів.
Крок 7. Забезпечити прозорий фінансовий облік
Інвестори, банки та потенційні партнери оцінюють не лише корпоративну структуру, а й прозорість фінансової діяльності.
Тому важливо забезпечити:
- належне ведення бухгалтерського обліку;
- документальне підтвердження руху коштів;
- оформлення господарських операцій;
- своєчасне складання фінансової та податкової звітності.
Розділ 8. FAQ: відповіді на найпоширеніші запитання про залучення приватних інвесторів
1. Чи можна законно залучити приватного інвестора без створення нового ТОВ?
Так, це можливо, однак спосіб оформлення залежить від того, які саме правовідносини сторони планують створити. Інвестування може здійснюватися шляхом набуття корпоративних прав, внесення додаткових вкладів, укладення договору позики або через інші цивільно-правові конструкції, якщо вони відповідають чинному законодавству та реальному економічному змісту домовленостей.
2. Чи обов’язково інвестор повинен ставати учасником товариства?
Ні.
Участь у фінансуванні бізнесу не завжди означає набуття корпоративних прав. Водночас якщо сторони домовляються про передачу частки в статутному капіталі або участь в управлінні товариством, необхідно належним чином оформити корпоративні правовідносини та провести державну реєстрацію відповідних змін.
3. Чи можна залучати необмежену кількість інвесторів?
Сам по собі Закон України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» не встановлює обмеження щодо максимальної кількості учасників товариства.
Однак велика кількість інвесторів може істотно ускладнити корпоративне управління. Саме тому для масштабних проєктів часто використовують моделі консолідації інвесторів або холдингові структури.
Окремо зауважимо: якщо участь інвесторів оформлюється не через частки у статутному капіталі ТОВ, а через емісійні цінні папери, кількість інвесторів набуває юридичного значення – приватне розміщення (без обов’язкового проспекту) допускається серед до 150 некваліфікованих інвесторів, а понад цей поріг застосовується режим публічної пропозиції з суттєво вищими вимогами.
4. Чи можна гарантувати інвестору фіксований прибуток?
Це питання потребує особливої уваги.
Якщо модель фактично передбачає гарантовану дохідність незалежно від результатів діяльності бізнесу, необхідно окремо оцінити її відповідність вимогам спеціального законодавства. Юридична кваліфікація залежить від усіх умов проєкту, а не лише від окремого положення договору.
Тому перед використанням подібних механізмів рекомендується провести комплексний правовий аналіз.
5. Чи може інвестор вимагати повернення вкладених коштів у будь-який момент?
Не завжди.
Відповідь залежить від правової природи відносин між сторонами.
Якщо йдеться про корпоративну участь, повернення інвестицій регулюється корпоративним законодавством, статутом товариства, корпоративним договором та іншими документами.
Якщо ж між сторонами укладено договір позики або інший цивільно-правовий договір, порядок повернення коштів визначається його умовами та нормами цивільного законодавства.
6. Чи можна виплачувати прибуток інвесторам щомісяця?
Можливо, але спосіб виплат залежить від обраної правової моделі.
Наприклад, дивіденди виплачуються за правилами корпоративного законодавства та на підставі відповідного рішення уповноваженого органу товариства.
Якщо ж виплати здійснюються за іншою правовою конструкцією, необхідно оцінити її відповідність законодавству та податкові наслідки.
7. Чи може іноземець бути приватним інвестором?
Так.
Іноземні громадяни та іноземні юридичні особи можуть інвестувати в український бізнес у порядку, встановленому законодавством України, з урахуванням можливих спеціальних обмежень для окремих сфер діяльності.
8. Чи потрібно посвідчувати договори нотаріально?
Єдиної відповіді немає.
Для різних правочинів закон встановлює різні вимоги щодо форми та порядку їх посвідчення. Крім того, учасники можуть добровільно обрати нотаріальне посвідчення окремих документів для підвищення рівня юридичної безпеки.
9. Чи можна продати свою частку іншому інвестору?
Так, однак порядок відчуження частки визначається законом, статутом товариства та, за наявності, корпоративним договором.
Перед укладенням відповідного правочину необхідно перевірити, чи не встановлені для такого продажу додаткові умови або обмеження.
10. Що робити, якщо між інвесторами виник корпоративний конфлікт?
Насамперед необхідно проаналізувати:
- положення статуту;
- корпоративний договір;
- рішення загальних зборів;
- укладені між сторонами договори.
У багатьох випадках правильно складені документи дозволяють врегулювати конфлікт без звернення до суду. Якщо ж це неможливо, спір може бути вирішений у судовому порядку.
11. Чи можна залучати інвестиції через позику, а потім передати частку в бізнесі?
Такі моделі зустрічаються в практиці, однак вони потребують особливо ретельного юридичного структурування. Необхідно чітко визначити умови переходу від договірних відносин до корпоративних та оцінити податкові й корпоративні наслідки такого механізму.
12. Чи достатньо типового статуту для проєкту з кількома інвесторами?
Як правило, типовий статут не враховує індивідуальних домовленостей між учасниками щодо фінансування, управління, виходу з бізнесу чи вирішення конфліктів.
Для інвестиційних проєктів доцільно розробляти статут і, за потреби, корпоративний договір з урахуванням особливостей конкретного бізнесу.
На підставі наведеного, варто мати на увазі, що більшість юридичних ризиків виникає не через саме залучення інвестицій, а через недостатню увагу до структури правовідносин між засновниками та інвесторами. Тому ще до початку переговорів варто визначити модель фінансування, порядок корпоративного управління, механізми виходу з проєкту та способи вирішення можливих конфліктів.
Загальний висновок:
Залучення приватних інвесторів є одним із найефективніших способів масштабування бізнесу, однак успіх такого проєкту залежить не лише від економічної привабливості ідеї. Вирішальне значення має правильне юридичне структурування відносин між засновниками, інвесторами та самим товариством.
Українське законодавство надає бізнесу достатньо інструментів для законного залучення інвестицій, проте їх застосування потребує індивідуального підходу. Вибір корпоративної моделі, підготовка статуту, укладення корпоративного договору, дотримання вимог спеціального законодавства, належне оформлення корпоративних рішень і своєчасний правовий аналіз дозволяють суттєво зменшити ризик майбутніх спорів.
Кожен інвестиційний проєкт має свої особливості, тому універсальних рішень не існує. Відповідно, юридичне структурування повинно здійснюватися з урахуванням конкретної бізнес-моделі, фінансових цілей, складу інвесторів, податкових наслідків та актуальної судової практики.
Примітка від Адвокатського бюро “Лотиш і Партнери”
Правильно побудована корпоративна структура під час залучення капіталу – це правовий фундамент довіри між партнерами, інвесторами та засновниками бізнесу. Досвід показує, що більшість корпоративних конфліктів виникає не через недосконалість законодавства у цій галузі, а через відсутність чітких домовленостей, належно оформлених документів і своєчасної юридичної підтримки.
Таким чином, виходячи з вищенаведеного, залучення інвесторів варто розглядати не як одноразову угоду, а як комплексний юридичний процес, у якому кожне рішення – від вибору корпоративної моделі до підписання корпоративного договору – впливає на стабільність бізнесу в майбутньому.
Матеріал має загальний інформаційний та оглядовий характер, ґрунтується на аналізі чинного законодавства України станом на дату публікації та не замінює індивідуальну юридичну консультацію з урахуванням конкретних обставин проєкту
-
Лотиш Андрій Михайлович - адвокат, керуючий “Lotysh & Partners”